Воєнне відлуння. Звукові історії з Києва.

Зараз 17:20, я сідаю на потяг до Києва. Ще не знаю, чого очікувати. Два тижні тому я без вагань прийняла запрошення на ознайомчу поїздку, організовану Центром Мєрошевського та Українським інститутом. Перед виїздом я перевірила новини — у Києві безпечно, але в усій країні триває війна. Росіяни атакують Сумську та Харківську області, день за днем з’являються повідомлення про нові руйнування й жертви, а на початку квітня кількість атак майже подвоїлася. Нещодавно відбулася напружена зустріч Трампа із Зеленським у Білому домі. Я розумію, що, хоча вже дещо знаю про війну, не маю уявлення, як саме відбуваються атаки. Чи можливо, щоб щось трапилося зі мною у потязі? Напевно, ні — ще не було таких повідомлень. Але хто знає…

Усю ніч я перевертаюся на своїй поличці. Взяла із собою беруші, але після перетину кордону все одно не надягаю їх. Прислухаюся. Кожен стук і тріск змушує мене напружитися й мимоволі напружує все тіло. А стуків багато, як то буває у потязі — гальмування, скрипи й гул коліс на рейках. Ми тричі зупиняємося надовше: дві паспортні перевірки і ще заміна колісної пари потяга. Стандартна ширина європейських колій становить 1435 мм, тоді як українських — 1520 мм. Ми маємо чекати, поки відбудеться заміна. Нічого не бачу, фотографувати не можна, але дістаю свій диктофон із зумом. Мене не хвилює якість запису — просто хочу послухати.

Мене тривожать уявні звуки — можливість того, що я могла б почути на території, охопленій війною. Може, вибухи, може, постріли, крики, свист ракет? Як міг би звучати дрон? Не маю жодного уявлення. На щастя, під час цієї поїздки я цього не почую. Натомість вирішую запитати про це тих, хто живе в цій реальності щодня.

The Wall of Remembrance of the Fallen for Ukraine, fot. Joanna Kwapień

—-

Головною перешкодою в розмовах про звукові спогади для мене було те, що мої співрозмовники одразу пов’язували слово «звук» зі словом «музика» — можливо, тому, що я представилася як музична журналістка. Мої запитання спочатку викликали подив і невпевненість, але після певних роздумів породжували низку асоціацій, які розблоковували забуті спогади, пов’язані з війною. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну минуло вже понад три роки, тож багато мешканців звикли до власних наративів, які неодноразово розповідали іншим людям. Звісно ж, деякі спогади вже стерлися, інші були витіснені зі свідомості. Частина здається неважливою порівняно з більш тривожними. Дослідження звуків війни — це, зрештою, не лише дослідження аудіосфери, а й вивчення травми, що вимагає великої обережності. Військові та ветерани, з якими я спілкувалася, не завжди звертали увагу на звуки — а може, просто забували про них. Один із них до війни навіть займався обробкою звуку, але, як він сам сказав: «Я пропустив багато звуків, бо після повернення додому хочу лише подивитися серіал або послухати музику в навушниках. Я не можу зараз займатися проєктами, які цікавили мене раніше — у мене просто немає для цього місця в голові. Мені потрібно від усього відмежуватися.»

Артилерія — це перкусія війни. 

Коли я думаю про ветеранів, перше, що спадає мені на думку, — це літній чоловік, який сидить на патріотичних заходах і згадує роки своєї молодості. Та молодість здається такою далекою, що нагадує казку. Коли переді мною стоїть 35-річний хлопець, я не одразу усвідомлюю, що він уже прожив десять років на фронті. Час ніби викривлюється — як можливо, що він устиг пережити такий жах? Він приєднався до групи «Азов» у 2015 році, через рік після анексії Криму росією. Після оборони Маріуполя у 2022 році потрапив у російський полон. Поруч із ним сидить ще молодша дівчина — колишня санітарка, яка тепер займається фондом «Ветеранка», що допомагає жінкам, які повертаються з війни. Вони розповідають нам про свій досвід, а я, попри сором, вирішую запитати про звук.

Meeting with veterans, fot: Illya Nosyk

Станіслав Дутов дивиться на мене з великим здивуванням, але водночас усміхається з мого запитання. Каже, що служив у піхоті, тому не знає — бо саме артилерія є барабанами цієї війни. У них не було часу на такі роздуми, життя відбувалося інакше, і неможливо відокремити звук від контексту. Коли кулі летять у твій бік, ти не думаєш про те, що вони свистять — ти думаєш лише про те, що вони летять у тебе.

Але коли я не відступаю і починаю розпитувати далі про табір для військовополонених, у якому його тримали два з половиною роки, його вираз обличчя змінюється. Він згадує жінок, яких змушували безперервно співати старі російські пісні — вони стали формою тортур. Використання української мови було заборонене. У таборі Дутов зустрів свого знайомого, який чотири роки прожив у Польщі, тож говорив польською. Її звучання було настільки схоже на українське, що приносило полегшення.
Про звук як форму тортур згадує також Шон Пайпер в інтерв’ю з Міхалом Брушевським.

С.П.: Мене помістили в камеру, де був відеонагляд — Великий Брат стежив постійно. Також увімкнули музику на повну гучність.
М.Б.: Що саме вмикали?
С.П.: Якщо Abba — то погано (сміється). А коли вмикали Slipknot, фанатом яких я був, я тихенько підспівував собі й відбивав ритм. Потім знову почалися побої, бо охоронці багато пили. ¹

Маленькі діти не знають, як звучать літаки, адже авіасполучення в Україні було призупинене. Зате вони знають, як розрізняти звуки вибухів від грому під час бурі чи гуркоту водогінних труб. Вечірні вибухи нагадують феєрверки або гучні кроки тварин — може, слона? Але вони не можуть зрозуміти, чому їх лякає звук лопаючихся повітряних куль, якщо вони вже знають, як звучить справжня небезпека.2 Вони бояться навіть гуркоту дверей. Дорослі теж шукають асоціації зі знайомими звуками. У Музеї мистецтва імені Богдана та Варвари Ханенків замість колишньої колекції (яку нині зберігають у безпечному місці поза стінами музею, після вибуху, що пошкодив частину будівлі) представлено виставку воєнної фотографії разом зі спогадами про війну. На одній із табличок можна прочитати нотатки військових, які зараз живуть у Сполучених Штатах:

Гул артилерії був таким безперервним, що ми перестали на нього реагувати. Він нагадував мені музикантів, які грають на контрабасі в оркестрі — з тією різницею, що це ніколи не закінчувалося.

Я жахаюся грому, коли починається типова для Заходу буря. Починаю засинати, і щойно занурююся в сон, раптом чую грім — і не розумію, де я. Чи я вдома, чи десь між Ступками та Часовим Яром у Донецьку? Це грім чи артилерія? Мій розум грає зі мною злі жарти. Коли особливо сильний грім застає зненацька, я здригаюся. На мить мені здається, що снаряд, який летів, влучив у землю, але потім починають гавкати собаки, і я усвідомлюю, що я вдома, в Іллінойсі. Я мав би відчути полегшення — але не відчуваю. Я слухаю гавкіт собак, які не можуть зупинити буревійний гуркіт, тож гавкають далі, мабуть, від страху. Мої думки повертаються в Україну — до солдатів в окопах і підвалах старих будинків, де грім ніколи не стихає. Тут, в Іллінойсі, оглушливий звук — це безпечний удар природи; в Україні він нагадує про пекло на землі. (…) Лежачи так, я думаю про своїх друзів, для яких спогади і реальність — це одне й те саме. Вони не можуть прокинутися у безпеці. Грім ніколи не стихає. Обстріли приходять і відходять. Вони вчаться розрізняти звуки, які видає артилерія своїх і ворогів; вчаться, коли треба ховатися, а коли відповідати вогнем. Коли собаки припиняють гавкати, я поволі засинаю. Мої останні думки — про друзів в Україні. Цікавлюся, чи з ними все гаразд. Перевірю це зранку.

Звуки вибухів і руйнування будівель чути в Києві лише за кілька днів після завершення Великодніх свят, на час яких путін оголосив припинення вогню (якого, втім, не дотримався). У ніч із 23 на 24 квітня відбувається атака на Київ, унаслідок якої гинуть 13 людей, а щонайменше 90 отримують поранення. Від знайомих, які живуть у місті, я отримую повідомлення в WhatsApp: було дуже, дуже гучно. John Object, колишній український музичний продюсер, а нині військовий, ділиться в Instagram записами звуків, зробленими на телефон, із підписом: «This one rattled my windows too» — «Від цього теж затрусилися мої вікна».

Хай Сила буде з Тобою 

Другого дня серед ночі мене будить сигнал тривоги. Uuuuueeeeee. Attention. Air raid alert. Proceed to the nearest shelter. Don’t be careless – your overconfidence is your weakness. Звук долинає з трьох джерел: застосунку на телефоні, гучномовців на стовпах, розташованих по всьому Києву, і з маленького готельного комунікатора. Я втомлена, але встаю з ліжка й ховаюся у ванній — за правилом, що людину від можливого обстрілу мають відділяти щонайменше дві стіни. Уже там перевіряю інформацію про ймовірну атаку. Це лише один дрон, далеко від мене. Я знаю, що ніхто не спускається в укриття в таких ситуаціях — шанси на удар по моєму готелю майже нульові. І все ж я залишаюся у ванній ще пів години. Потім лягаю до ліжка, але не можу заснути. Через дві години нарешті чую: Attention. The air alert is over. May the Force be with you — промовлене голосом Люка Скайвокера в додатку. Звук сирени сниться мені знову і знову. Реальність плутається — я не розумію, чи це справжня тривога, чи просто дзижчить у вухах. До кінця мого перебування я чую гул щоразу, як заходжу до тієї кімнати. Але ж нічого не сталося.

Одна з мешканок Києва розповідає, що більше не звертає уваги на сирени. Якби вона це робила, не змогла б виспатися — а зранку потрібно вставати на роботу та готувати дітей до дитсадка. Повідомлення у застосунку вона вимкнула. Подібно висловлюються й інші жителі, яких я питаю про звук сирени. Спочатку вони спускалися в укриття й чекали там на повідомлення про завершення загрози. Нині ж панує змирене прийняття ситуації — як згадує один із солдатів: «Як є так є. Не передбачиш, що станеться, можна лише залишатися оптимістом».

Сирени вже міцно увійшли в роботу культурних закладів, про що розповідає мені та Єнджею Слодковському Михайло Швед, директор Національної філармонії України. Він каже, що якщо тривога триває менше години, концерт переривають і відновлюють після завершення загрози. Якщо ж триває довше, концерт переносять на інший час. Мешканці Києва, зокрема музиканти, настільки звикли до звуку сирени, що коли вона лунає під час репетиції, сприймають це як сигнал на перерву для кави. Система інформування про загрози добре розвинена: у спеціальній групі в Telegram можна перевірити тип атаки, її напрямок та доволі точні прогнози щодо місця ураження; крім того, додаток Air Alert інформує не лише звуково, а й показує добре позначену карту. Диригенти та запрошені музиканти обирають різні стратегії, щоб справлятися з воєнною реальністю. Є ті, хто ставиться до сигналів тривоги дуже серйозно і спускається до укриття в Камерній залі Національної філармонії; є ті, хто, попри тривогу, прагне завершити виконання твору, не зважаючи на небезпеку. Михайло Швед коментує цю другу позицію: «Пані [диригентко], можливо, ви сміливі, але той, хто грає, у небезпеці. І якщо щось станеться, хто за це відповідатиме? Я. Так не може бути. Ви можете так думати за себе, але не за інших людей.» ².

Тиша та спротив

Від опівночі до п’ятої ранку в Києві діє комендантська година. Я запитую кількох людей, чи справді її дотримуються, чи, можливо, концерти відбуваються в укриттях або таємно (подібно до того, як було на початку пандемії коронавірусу). Алім Алієв, заступник директора Ukrainian Institute, під час вечері каже мені, що це абсолютно неможливо й дуже небезпечно. Всі дотримуються визначених годин, а заходи та концерти починаються близько 17:00 і закінчуються максимум о 23:00, зазвичай о 22:00. Дмитро Хорошун, директор Drum Island Fest, зазначає, що тиша в години комендантської години для нього приємна зміна. Після музичних занять, які він проводить, він нарешті може відпочити без шуму автомобілів і криків людей під вікнами. Але звучання міста змінилося не лише в нічні години. Частина мешканців виїхала з Києва за кордон або в безпечніші райони, туристів також небагато, тож навіть удень вулиці не переповнені. Олександра Тарасенко, працівниця Ukrainian Institute, згадує, що тепер значно більше цінує звуки природи, які заспокоюють і контрастують із безперервним гулом сирен.

Звуковий ландшафт українських міст зазнав поступових змін з 2022 року — у різному ступені залежно від відстані до фронту. Про час відразу після відбиття російської атаки на Харків пише Ада Вордсворт.³. Вона звертає увагу насамперед на контроль над звуком і його цілеспрямованість — звичайний повсякденний шум, такий як занадто гучна музика від сусідів, тепер є типом звуку, який можна перервати. Звуковий ландшафт війни — це нав’язливі, насильницькі звуки, присутність яких неможливо передбачити чи контролювати. Навіть тиша стає зловісною, як простір напруження та очікування. Під час атак страждають не лише люди — птахи та дрібні тварини не витримують стресу і гинуть від шоку, спричиненого гучними вибухами, що особливо вплинуло на аудіосферу міста в перші місяці повномасштабного вторгнення. Тиша також сигналізує про відсутність електроенергії, що досі трапляється часто. Нездатність втекти від звуків війни та постійно напруженої тиші призводить до адаптації до нової реальності — вже характерної для часу, коли я відвідую Київ, тобто навесні 2025 року.

Протягом усього березня 2022 року культурні заклади міста не працювали. Замовкли філармонія, опера та клуби. Але після місяця вимушеної тиші музика поступово повернулася до концертних залів. Директор Національної філармонії України Михайло Швед згадує про роль мистецтва в час війни: це не лише розвага, а й робота з психічним здоров’ям. Завдяки музиці люди можуть перенестися в інший світ, згадати своє життя до війни. Проблеми з відключеннями електроенергії під час концертів вирішили завдяки системі автоматичних генераторів. Концерт не припиняється навіть при вимкненому світлі — музиканти грають далі, оснащені лампами на пюпітрах. Спочатку заходи проводилися в Камерній залі на 50 осіб, яка також виконувала роль укриття. Уже в квітні почалися регулярні репетиції, а в березні, попри офіційну перерву в роботі закладів, транслювалися онлайн-рецитали. Хоча, як і глядачі, частина музикантів виїхала за кордон, а частина пішла на фронт, зали поступово наповнюються, зокрема завдяки військовим переселенцям зі східних регіонів країни.

Vera Music Fund concert, fot. Joanna Kwapień

Швед також зазначає, що війна є плідним часом для художників. «Це дуже важкий період, але водночас дуже продуктивний щодо результатів», — коментує він. З’являються нові твори як із потреби серця, так і на замовлення композиторів. Частина композиторів і музикантів обмежила свою діяльність; інші черпають із звуків війни та включають їх у свої композиції — як, наприклад, молодий композитор Андрій Барсов. Безперечно, зросла свідомість української музики як в Україні, так і у світі.

Звуковий художник Heinali (Олег Шпудейко), на основі власної воєнної травми та прагнення зберегти звуки міста, створив альбом Kyiv Eternal, у якому поєднав електроніку з польовими записами. У Києві також можна натрапити на вражаючі скульптури в рамках проєкту Zvuky Mista, які є візуалізацією звуків найбільших українських міст. Базу воєнних звуків підготували й у межах виставки Acoustic Experiences of War: A Soundscape Exhibition of the russia-Ukraine War. Виставка у формі вебсайту поділена на тематичні сегменти: 1) нові звуки, 2) війна з перспективи тварин, 3) короткі паузи, роздуми, ностальгія та надії. Останній запис на сайті, датований 19 листопада 2024 року, — це серцебиття новонародженої дитини, нагадування про те, що життя перемагає смерть.

Тим часом в інтернеті дедалі частіше з’являються коментарі, що під час війни не личить шукати нормальності; не менш крайні висловлювання стверджують, що якщо повсякденні справи, як-от похід на роботу чи в магазин, можливі, то війни взагалі немає. І все ж звук пронизує повсякденність, нагадуючи, що вторгнення триває. Названі проєкти — лише кілька ініціатив із десятків, а можливо, й сотень. Українські митці не погоджуються на пасивну тишу. Вони розробили нові стратегії, навчилися спати, попри сирени, і, мов алхіміки, перетворюють звукові травми на нові звуки.

Свідомий звук стає формою спротиву в новій повсякденності. Проте все ще регулярно трапляються ночі на кшталт тієї з 23 на 24 квітня, коли від звуку розбитих вікон не втекти, а вібрації вибухів відчуваються по всьому тілу. Після таких ночей замовкають птахи.

1. Bruszewski Michał, Wywiad z Shaunem Pinnerem, Defense24, 6.03.2025, https://defence24.pl/wojna-na-ukrainie-raport-specjalny-defence24/przebijalem-sie-z-oblezonego-mariupola-i-schwytali-mnie-rosjanie-wywiad. ↩

2. O strategiach stosowanych podczas wojny w Filharmonii Narodowej Ukrainy pisał już Antoni Michnik w tekście Głosy i instytucje. Wokół koncertu „Artefakty głosu” w Kijowie. https://corridors.glissando.pl/pl/glosy-i-instytucje-wokol-koncertu-artefakty-glosu-w-kijowie/ ↩

3. Ada Wordsworth, The Soundscape of War, „Granta”, 2023, https://granta.com/soundscape-of-war/., dostęp 17.05.2025 r. ↩